Ми продовжуємо нашу оповідь про еволюцію електрогітари, і попередня частина була про 1960-ті, коли розвиток інструменту був дійсно бурхливим, і вирізнявся розробками не тільки вже відомих компаній, але й нових. Традиційно, ми пройшлися по особливостях "легендарних" інструментів тієї епохи, а також музикантам, які їх використовували.
Ознайомитися з другою частиною статті можна тут. Наступні на черзі – 1970-ті!
Цей період характеризувався в першу чергу стрімким прогресом музичного обладнання. Саме тоді почалося повсюдне використання хайгейнових підсилювачів і педалей ефектів.
У таких жанрах як hard rock, fusion або progressive rock, індивідуальна майстерність музикантів почала виходити на передній план. То була епоха 10-ти хвилинних гітарних соло в середині 20-ти хвилинних композицій (піснями це назвати вже язик не повертається). Образ довговолосого гітариста-віртуоза, який грає соло в променях прожекторів перед багатотисячним натовпом, перетворився в справжню ікону. "Святою трійцею" гітарного року 70-х прийнято вважати рівноапостольних британців Джиммі Пейджа, Тоні Айоммі та Річі Блекмора, які були кумирами та натхненниками кількох наступних поколінь музикантів.
Однак, незважаючи на небувалий стрибок у розвитку музики, самі гітари змінилися незначно. Наприклад, на початку 70-х у Fender перейшов творець PAF хамбакера Сет Ловер, і сконструював двокотушечний звукознімач Wide Range, який встановлювали на Telecaster серій Deluxe і Custom. Такі гітари не справили революції, хоча і сподобалися багатьом музикантам, серед яких Кіт Річардс і Бадді Гай.
З боку здається, що, залишившись майже без конкурентів, Fender і Gibson мляво буцалися між собою на ринку, модернізуючи та видозмінюючи існуючі моделі. При цьому музиканти відзначали явне падіння якості продукції порівняно з інструментами 50-60-х. Прагнучи здешевити гітари, Fender налагоджує випуск лінійки своїх найпопулярніших моделей в Японії, а Gibson переносить виробництво на нову велику фабрику в Техаському Нешвіллі.
У той же час, під товстим верхнім шаром спокою відбувалося безліч цікавих явищ, які будуть мати далекосяжні наслідки.
У першу чергу, слід відзначити появу індустрії кастомайзингу гітар і ринку aftermarket деталей, встановлюючи які можна було сильно змінити звук або ергономіку інструменту. Перш за все, це стосується звукознімачів, які або допрацьовувалися самостійно (наприклад, у Les Paul Джиммі Пейджа вже тоді була можливість відсічення однієї з котушок хамбакера), або випускалися спеціалізованими фірмами на зразок Seymour Duncan, EMG і DiMarzio.
У це десятиліття невеликі гітарні виробники та просто майстерні стали робити за індивідуальним замовленням інструменти hi-end рівня. Уже в наступному десятилітті ці компанії виростуть в серйозних гравців і відірвуть чималу частку ринку, змусивши старих лідерів ворушитися та створювати власні підрозділи Custom Shop.
Значною подією стало повернення в індустрію Лео Фендера. Батя зайшов в хату, відкривши двері ногою, і став співвласником фірми Music Man, яка стрімко набирала обертів. Не винаходячи велосипед, вони випускали схожі на класичні, але серйозно вдосконалені моделі, і робили ставку на високу якість.
Автор Dmitry Frosby