Еволюція електрогітари. Частина 2: 60-ті роки

У попередній частині статті про еволюцію електрогітари ми говорили про 1930-1950 роки – як цей інструмент з'явився на музичній арені, а також про його подальший розвиток. Згадувалося про ключові фігури в історії становлення електрогітари та компанії, які були першопрохідцями, створюючи усіма відомі сьогодні форми корпусу й електроніку. Звичайно ж, не забули і про тих, хто широко використовував цей новий інструмент у своїх записах і концертах.

Ознайомитися з першою частиною статті можна тут. А ми продовжуємо рухатися далі, і на черзі 1960-і.

1960-ті

У музиці ця епоха запам'яталася насамперед "Британським вторгненням". Групи з туманного Альбіону (The Beatles, The Rolling Stones, The Who та ін.) стали кумирами молоді, а попит на електрогітари злетів до небачених висот. Імпульс, отриманий у попередньому десятилітті, продовжував зростати і нові електрогітари з'являлися у величезній кількості. Свої моделі розробляли та випускали як традиційні гравці музичного ринку, так і абсолютно нові компанії. В Європі розсмакували новинку і теж кинулися робити подібні інструменти, спираючись на власні можливості та бачення (тут місцевим балом правили Vox, Eko, Framus, Hagström). Однією з найбільш незвичайних серед багатьох таких європейських гітар була модель 1968 року Dan Armstrong від британської компанії Ampeg (тієї самої, що славиться своїми басовими підсилювачами), з корпусом з прозорої акрилової смоли, яку також часто називають плексигласом або оргсклом.

Однак головними дійовими особами як і раніше залишалися Fender і Gibson. Компанія Лео Фендера відкрила десятиліття випуском Jazz Bass, Jaguar і Mustang. І якщо нова бас-гітара стала безумовним хітом відразу, то ці моделі гітар (як і більш ранній Jazzmaster) музиканти по-справжньому розсмакували вже значно пізніше. Основу виробництва як і раніше складали безсмертні Страти і Теле. Немолодий Лео мав проблеми зі здоров'ям, тому продав свою фірму та бренд великій компанії CBS. Ці три літери потім стануть практично лайкою, оскільки під керівництвом цих ділків, легендарна марка стала повільно стагнувати і ледь не загнулася в середині 80-х.

У цей же період Gibson намагалися створити більш легку ніж Les Paul гітару, яка була б простішою у виробництві. Так, у 1961-му з'явилася легендарна модель з "диявольськими ріжками", яка хоч і мала деякі проблеми з балансом, стала дуже популярною і залишається в моді й донині. Спочатку це була спадкоємиця Les Paul і назву залишили колишню, але самому музиканту форма гітари не подобалася, тому він попросив прибрати своє ім'я і зараз ми знаємо її як SG (Solid Guitar). Слідом за SG була випущена набагато менш хітова Firebird, яка продовжувала серію гітар з незвичайним дизайном, і не здобула слави в той час (зате зараз переживає ренесанс).

Досить пізно, лише в кінці десятиліття, з'явився напівакустичний Telecaster Thinline. Він використовував ідею ES-335 з цільним центральним блоком і порожнистими крилами. Але якщо Gibson додали sustain block до акустичної гітари, то Fender зайшли зі зворотного боку і вирізали порожнини в спочатку цілісному корпусі електрогітари.

Дуже популярним на початку 60-х, хоч і досить локальним явищем в музиці, був переважно інструментальний Surf-rock, який відрізнявся характерним прозорим звуком гітар, активним використанням реверберації та вібрато. Групи на кшталт the Shadows, the Lively Ones або the Ventures ненадовго стали дуже популярними, а останні мали навіть власну модель гітари, що випускалася компанією Mosrite. Surf-музику дуже любить використовувати в своїх фільмах Квентін Тарантіно.

В останні роки цього десятиліття на глобальній сцені з'явилася величезна кількість молодих талантів, які вже на початку 70-х здійснять справжній прорив у виконавському і композиторському мистецтві в рок-музиці. Тоді народилися і перші супергрупи, такі як Британці Cream, які влаштовували справжню гітарну кориду на сцені.

Ті, що відзначилися в 60-х:

• Жовтий ліворукий Fender Stratocaster короля surf-гітари Діка Дейла. Саме йому належить відома композиція "Misirlou" (заголовна тема фільму "Таксі", основна мелодія пісні Pimp it яка прославила Black Eyes Peas). Дейл був майстром гри тремоло і шинкував 16-і і 32-і ноти не гірше метал-гітаристів 80-х.

• Інший знаменитий лівша – Джиммі Хендрікс не запарювався і грав на стандартному Stratocaster для правші, переставивши струни і перевернувши інструмент. На сцені Джиммі катував гітару, зливаючись з нею в екстазі, бив її, підпалював, грав язиком, але все це він робив неймовірно талановито й ефектно. Багато в чому саме три його альбоми кінця 60-х і відомий виступ на фестивалі у Вудстоку забили останні цвяхи в кришку труни 60-х і ознаменували початок нової ери в рок-музиці. Stratocaster Хендрікса і його педаль Wah мають серед гітаристів статус Святого Грааля.

• Mosrite the Ventures – ще одна класична гітара серф-періоду. Асиметричний корпус (нижній ріг був довшим за верхній), і встановлений під кутом нековий датчик, зробили цю модель дуже впізнаваною. Ну і звичайно, куди ж в серфі без механізму вібрато.

• Лаконічна біла Vox Mark III Teardrop стиляги Брайана Джонса з the Rolling Stones. Ця гітара виділялася насамперед своєю формою, що нагадує традиційну мандоліну або краплю. У той період Vox випускав не тільки знамениті комбопідсилювачі AC30, а й кілька вельми успішних моделей гітар з таким незвичайним дизайном. Головною рекламною силою були The Rolling Stones, де крім Джонса бас такої ж форми використовував Білл Ваймен.

• Напівакустичні Rickenbacker 325 Джона Леннона і Rickenbacker 360/12 Джорджа Гаррісона. Гітари цієї компанії були однією з важливих складових характерного саунду четвірки Ліверпуля, особливо в ранній період їхньої творчості. Фірма завжди йшла своєю дорогою при конструюванні інструментів, що породжувало гітари з самобутнім звуком.